Літературний альманах "Гармонія" № 1

Перша збірка вийшла в світ у 2010 році. У збірці вміщені твори учнів та працівників Хмельницької приватної загальноосвітньої школи «Гармонія». Поезії написані українською та російською мовами.

 

                    Ну що б, здавалося, слова…

                       Слова та голос – більш нічого.

              А серце б’ється – ожива,

                   Як їх почує!.. Знать, од Бога

        І голос той, і ті слова

Ідуть між люди!..

                                                                                  Тарас Шевченко


                                     Адаменко Микола,  випускник 2009 року

                                            

                                    Є пісеньки, а є пісні,

Є ще балади, думи, вірші,

Є море, сонце, є краса,

І є ще ми, нічим не гірші.

 

Є тільки істина й брехня,

Є час і вічність, є скорбота,

Є у людей своя робота:

Робити іншим світ людей.

 

Та чи є в них хто величний?

Чи є достоїн з них хоч хтось?

Хоча б краплиночки уваги,

Хоча б століття забуття!?

 

Ніхто ніколи вам не скаже,

І жоден вам не натякне.

На величезну, кляту правду –

Ви лиш брехнею живете!

 

Для вас величні ті,

Кого назвали вам,

Для вас нікчемні ті,

Кого прокляли вам!

 

Ви – «сіра маса» підконтрольна,

Ви живете свій час лиш в забутті!

Сьогодні – чорта, вчора – Бога,

А завтра матір клянете!

 

І не повірите ви тому,

Хто проти всіх сьогодні йде.

Ви не повірите нікому,

Хто крихту правди вам несе.

 

Нові їх знищать,

Старі похвалять молодих,

Назвуть «величним поколінням»

Людців смердючих мільйон душ.

 

Та є тих «обраних» когорта,

Хто, тільки привідкривши рота,

Словеса істини несуть,

Та їх сьогодні не збагнуть!

 

Їх ще принизять, їх підкорять,

Як зазвичай, розщеплять, струть;

Напишуть «людцям» у газеті

Ідейную статтю нову.

 

І всі возрадуються славі,

І всі підуть, як барани,

На мітинг слави, долі і держави,

Долі нікчемних, як черви!

 

Та колись, через роки,

Скинуть Люди тих «творців»,

Котрих звали всі «величні»,

Та в нову еру – «лже божки».

 

І через сотні літ нарешті,

Збагнуть нові прийдешні,

Що та когорта – то борці,

Мойсеї, вмілі веслярі!                                                                

                                   ***

Маленький, милий цвіркунець

З’явився раптом в полі,

Пострибавши круг тополі,

У траві тихенько сів.

 

Обернувся… Нахилився… І  тихесенько сказав:                     

«Як тут мило, Боже, тихо, і ріднесенька земля».

Знов підвівся. Уклонився. Роздивився і почав

Із травички потихеньку майструвати собі дах.

 

Збудував маленьке житло,

З часом друзів вже завів.

Всі приходили, сміялись;

Одружитись навіть встиг.

 

Але раптом щось з’явилось,

Таке темне і сумне,

Та все суне, суне в поле

І катів сюди жене.

 

Він маленький, він злякався

Та не знає, що робить,

Може, темний і побить,

Відібрати все до крихти

І в раби його скорить.

 

Маленький, милий цвіркунець

Захищати став родину.

Та забрали вже дружину,

І він бачить, що пропав.

Встиг лиш взяти скрипку-рану

І у ліс бігом помчав.

 

Вітер в спину підганяє,

Дощик трохи б’є в лице.

Вже і місяць виринає -

Ніч у лісі настає.

 

Він знайшов маленьку нірку.

Сів, схилив свою голівку

І тихенько заридав…

Та до ранку ще далеко,

він не зчувсь, як задрімав.

 

Рано-вранці ледве встав,

Свій підняв журби тягар,

Вийшов… в Бога запитав:

«Як же жити, що робити?»

Та все тихо… Бог мовчав…

 

І маленький, горем вбитий,

Вийняв скрипку і почав…

І почав тихенько грати

Так тужливо, що й поля

Почали собі ридати…

І прокинулась земля.

 

А він грає, просить, молить:

«Поверни усе назад!

Поверни дружину, Волю,

Батьківщино, не кидай1»

 

Все  навколо стихло, змовкло,

Лиш  промовило щось річ:

«Ти любив сю землю милу,

А тому достоїн ти

Жити в Правді, Сім’ї, Волі…

Вийди в поле – там вони».

 

Він повірив Батьківщині,

Повернувсь звідкіль утік.

І побачив все навколо,

Те, що було тут торік:

І сім’я, і діти, й друзі…

 

А чого бажати треба?

Щастя, Волю, Землю рідну

І краплину Доброти…

Та не собі, а тим «темним»,

Що руйнують долю всім.

 

Маленький, милий цвіркунець

З’явився раптом в полі,

Пострибавши круг тополі,

У траві тихенько сів.                                                                                                          

                              ***

С ума сойти ведь может каждый:

Один в неведенье уйдет,

Второй теорию осмыслит,

Что жизнь его перевернет

И мысли страшные привьет.

 

И жизнь вот стала немила,

Надобно ему в могилу…

Вогнать кого-то, не себя,

 А бесполезного раба,

Ибо есть теория одна.

 

Есть люди высшие,

А низшие – лишь пыль,

А пыль жить права не имеет,

А смертью может и помочь

Недуги, бедность превозмочь.

А для того, чтобы убить,

В себе уж надо погубить

Порывы сердца малодушны,

Что топят ум, спасают душу…

 

Убить лишь жизнь неполноценну,

А миру дать хоть сто других,

Спасенных жертвою священной,

Которой можно их спасти.

 

Он так и сделал, он – убил.

Но познав разочарованье

Притупил к себе страданье

И признал свою вину,

Но лучше сделал никому…

 

                               ***

Так одиноко и так противно –                    

Друзья вставляют ножи в спину…                    

Временем белые, временем злые,

С бременем дружбы …они глухие!                

Нет приоритетов и нет сознания,                               

Нет реальности понимания!!!                                                                                                                                         

 

Каждый в мире смеха…                                   

Каждый в мире греха…                                    

 Где все лишены сожаленья,                              

И нет души горения.                                                                             

 

Они существуют, как в бреду.                                                                     

Днями пожирая еду,                                          

И лишь ночью, когда одни,                                

Сожалеют за прожитые дни…                                                                                                                                              

                                                                                                                                                                                                                     А на лице замерла сатира…      

Губы сложено криво…

«Постой. Ведь так нельзя!»

 Но пустые для всех слова.

 

Все верят в чувство -

Это вдвойне грустно!!!

Ведь чувствовать нужно боль,

Искренне переживая любовь.

Он предаст, переступит, продаст,

Дабы на сердце оставить сласть…

 

Им нравятся приколы,

Им нужно жить как можно легче,

Нести свой крест как можно       

И от этого вдвойне печально…!

       меньше,

Но сколько надо им «убить» ???

Убить морально…

Прожить счастливо и любить… 

                                                         ***

                                   Сидел я вечером один,

                                    И думал думу одинокий…

                                    К чему любовь нам послана теперь? 

                                    Ко счастью или на разруху?..

                               

                                    И вспомнил дни не столь далеки,

                                    Когда все было просто класс,                              

                                    И день веселый, беззаботный…                                        

                                    Но счастье плыло мимо нас.

                                

                                    Пришла весна, любовь вернулась,

                                    Проспалась теплою зимой.

                                    Вернулась жизнь – и ты вернулась,

                                    Но уж, наверно, не за мной.

                     

                                    Я понял все, к чему стремилась,

                                    Когда ждала ты всякий час,                   

                                    Но зря пришло ко мне прозренье,

                                    Но зря пришла ко мне весна…                                                                           

 

 

                                                           Незнайомка

                                         

Не забувай про те, що ти людина,

Хвалитися досягненням не слід,

Хай інші скажуть: «Ти Людина,

З якої брати приклад усім слід».

 

Якщо Людина ти, а не істота,

Яка між іншими все вилізти бажа,

То ти повинна весь час працювати,

А не сидіти й погрузати в гать.

 

Якщо тебе вже інші оцінили,

Не зосереджуй лише на собі

Увагу інших, щоб не говорили,

Що ти угору лізеш, кар’єрист.

 

Людей так мало в світі залишилось,

Яких за приклад ставить усім слід.

Мабуть, Господня воля так звершилась,

Щоб виділить Людей серед людців…

                                               

                                ***

Страшно каятись в гріхах,

Бо не знаєш як.

Життя наче у пітьмах,

Та й живеш «ніяк».

 

Щастя десь, та не твоє,

Броде у лісах.

Хтось його знайде - не ти,

Бо не знаєш як.

         Хрест тяжкий нести тобі-

         Вік живи одна,

         Бо, мабуть, уже тепер

         Доля це твоя.

Плач, не плач, та річ не та,

Що гірка сльоза.

Щастя – недосяжна річ –

Тобі його нема.        

                              ***

Страшно залишатися самому,

Коли натовп пнеться через край

Вибить мізки всі мені, малому,

Аби я відправився у рай…

 

Але я ще хочу в світі жити,

Бо крамоли я страшної не робив.

Лиш промовив: «Треба руки мити

Перед тим, як лізти у князі».

 

Бо князів тепер дуже багато:

З хама – пан, з шостак – нова мітла;

Дурників запруджують кагати,

Бо, бач, кучечка їм ще мала.

                                                

                          ***

Ти ігноруєш, бач, мене,

Слівцем ласкавеньким відбувся.

Брехнею ж ти зламав усе,

Чого так прагнув ти здобуться.

 

Пусте сметаннеє слівце

Лише підсилює образу;

Нема ні сил, ні часу вже

Наругу підлую терпіть щоразу.

 

Надієшся, що все стерплю,

Що знову проковтну зневагу,

Та помиляєшся …

Помсту віддають не зразу.



                       ***

Ніч. Холодно. Плаче душа.

Зникло  світло в вікні.

Під вікном сваряться він і вона.

Слова пролітають в пітьмі.

 

Блукає самотність. Один і одна.

Природа дрімає у сні.

Меланхолійність. Байдужість, Тінь.

Сам Розум лишився мій.

 

Зникло кохання. Як не було.

Чи, може, мара пройшла.

Тепер мені уже все одно.

Назад вороття нема.

 

Лишився обов’язок. Син. Сім’я.

Мене ж розтоптали вщент.

Я вже не живу. І я – не я.

Зникнути б звідси геть.

                                              

                             ***

Сумнів – зневіра,

Час – життя,

А все, що лишилось,

Пусте каяття.

 

Безмежність просторів,

Мізерність буття,

А врешті – всім рай

Або каяття.

 

Самотність – безмежна,

Душа – стерзана

Сумнівним, можливим,

Бо правди кат ма.

Молодість – тлінна,

Смуток – без меж,

Радість – хвилинна…

І знов одне й те ж.

                        ***

Хай завжди квітне барвінково

Усмішка на твоїх устах,

І сміх лунає невгамовно,

І радість сяє у очах.

 

Хай будеш ти палка й привітна,

І не відвести нам очей

Від щирості і доброти. Безмірна

Скарбниця є там для людей.

 

Хай генії напишуть вірші.

Про твою вроду і талант,

А ми підпишемося нижче,

Що краща ти ще у стократ.

                                            

                             ***

Сумно, безлюдно. Безвітряно.

Нерви – натягнутість струн.

Лиш невеликим порухом

Рветься душі абажур.

 

Крикнути хочеться – совісно,

Серце стискає – хоч плач,

Душі страшенно холодно,

Бо байдужість чужа їй палач.

 

Якщо закричиш, чи почує хто?

Навіщо потрібна я вам?

Не чуєте болю і стогону,

Бо душі замерзлі у вас.

                                о лишилось,-

                             2002р.

             2000р.Смерть любові

 

Дощ за вікном.

Слози в очах.

Стогін в душі.

Ночі у днях.

Я - мов струна.

Стогін і плач.

Вбита вона.

Поминкам час.


                                     Віталій Михальчишин,    випускник 2009 року

 

                   Про школу!

Про школу вже написано багато,

Цінують її люди в кожній хаті.

В ній вчителі майстерності навчають,

Працюють Вони віддано, натхненно.

Конспекти пишуть, вчать самі щоденно.

Вони для нас - завжди взірець у всьому,

Не знають Вони спокою і втоми.

Ми, учні, не завжди чемні буваємо,

Про те, що треба вчити, забуваємо.

Тому завжди ми їх розчарування,

Та можем бути – здивуванням!

І так щодня: Вони для нас - ми вперті,

Лінимося не криючись, відверто.

Коли ж ми самі ринемо до знань,

Для них ми - осередок сподівань!

І ось вже скоро ми підем зі школи,

В дитинство не повернемось ніколи.

Візьмемо в життя  ми з собою

Знання, що дала рідна школа,

Тепло сердець учителів усіх,

Їх ласку, їх веселий, щирий сміх.

І знаємо: нам школи не забути;

Ми хочемо дітьми для неї бути.

На жаль, сміливості для нас

Не держить рідна школа про запас,

І пробиратись крізь життя самі

Ми будемо в щоденній боротьбі.

Але за все «спасибі» рідній школі!!

Я дякую їй щиро, як ніколи.

Останні в школі дні – вони щасливі,

Схиляюсь я в поклоні шанобливім!!!   

 

 
Розробка сайту: uaBiznes.info